ВГО «Успішна Україна» оголошує
конкурс фотографій

Новини

RSS 2.0 RSS 2.0

Аналітика
20 березня 2006

Після виборчого хаосу Україна має розпочати шлях у пошуках втраченого часу

Тепер це майже незаперечний факт: за час між президентськими і парламентськими виборами ентузіазм українців по швидкому просуванню країни до європейських і світових «золотих стандартів» таки підупав. Завдяки перманентному виборчому стану, а чи попри нього — важко сказати. Ми втомилися, і це головний сьогодні настрій вулиць. Ця втома меланхолійна, безнадійна навіть, така, що від зневіри і відтягування марудних завдань, до яких доведеться повертатися — реакція більшості громадян на майбутні вибори. На фоні цього стану якось дивно звучать оголошення про створення переможних стратегій і заклики довірити саме цим, а не іншим людям їх виконання. Політики — єдині, хто сьогодні випромінюють оптимізм і навіть трудоголізм, — а значить вони знову погано поінформовані про наш з вами настрій і ще раз підтверджують, що живуть із народом у паралельних світах.


Не пройшло і року, і запит на створення стратегії національного розвитку почули всі політичні сили. Почули і пропонують свої плани, концепції, «дорожні карти», віртуальні проекти і т. ін., не зважаючи на те, що жоден з них не зможе об’єднати націю навколо себе. Насамперед тому, що у передвиборчий період у таких документів інакше завдання: не об’єднувати, а ділити електорат — і вимагати більшого від політиків на перегонах може тільки наївна людина. Такою вже є комунікативна стратегія виборів, а тому українцям не поталанило, адже вибори — надзвичайно неконструктивний стан. Такий собі хаос, у який обов’язково слід пірнути, щоби творити з нього «трудовий будень», але жити у стані хаосу — неможливо.


Для справжньої творчої, і державотворчої роботи в тому числі, потрібні інакші настанови, комунікативні також. Чому це важливо для країни, разом із розумними законами, податками та іншими необхідними речами? Тому що саме певним чином організована інформація і комунікації формують громадську думку, а слідом за нею і громадську дію. І якщо сьогодні домінує комунікативна стратегія розхитування човна, то якої дії слід очікувати від людей? У кращому разі здорового суспільного пофігізму.


Останнім часом у ЗМІ з’являється все більше матеріалів про країни, які у ХХ столітті здійснили національне економічне диво: Японія, Сінгапур, Тайвань, Іспанія, Німеччина тощо. Не вдаючись до аналізу економічних і політичних тонкощів «див», відзначимо спільну рису текстів про них: вони формують у читача враження економічного прориву як планомірної роботи цілого національного організму, об’єднаного спільним образом майбутнього — національною ідеєю. Причому, що таке «національна ідея» в теорії, які її ознаки, нікого, крім теоретиків, не цікавить. Вона просто є, і навіть граматично речення побудовані так, наче йдеться про спільну національну роботу: «Одночасно з орієнтацією на експорт, Японія (семантика «вся, цілком» — Т. Д.) охороняла свій зовнішній ринок»; «Корея відправляла багатьох студентів, особливо на післядипломну роботу, в докторантуру переважно у США»; «Сам прем’єр-міністр (Сінгапуру — Т. Д.) і міністри виступали у ролі «вчителів країни». Коли виникали певні соціальні проблеми або слід було змінювати пріоритети заради подальшого швидкого економічного розвитку, вони виступали в пресі, по радіо, телебаченню, пояснюючи, як призвичаїтися до нових умов» (Б. Гаврилишин. Національна ідея, утопія чи реальна можливість? — Дзеркало тижня, № 5).


Сумніваюсь, що внутрішньополітичне життя будь-якої з країни, що здійснили «великий стрибок» було ідеальним. Політика неможлива без заколотів, підступу, підкилимних ігор, таємних змов, образ… Однак кому сьогодні цікаво це знати про тодішню Японію? Суспільно-політичний дискурс країни, яка прагне успіху, має утверджувати мотиви єднання, цілості, це завжди реторика героя і переможця. В Україні її востаннє чули на Майдані, відтоді вона поступово сходила нанівець, а тепер і зовсім щезла.


Головним здобутком Помаранчевої революції було названо можливість українського народу здійснити власний вибір. Майданом закріплювалася причетність українців до творення долі своєї країни. На Майдані народ і влада становили єдине МИ, яке звучало у слоганах і піснях. А потім все повернулося «на кругі своя». Та частина «помаранчевого табору», яка лишилася при владі, дуже швидко вписалася у «совкову» систему комунікації «влада — народ», яка аж ніяк не сприяє прозорості, а, навпаки, добре припасована для приховання оборудок і для затьмарення свідомості як тих, хто слухає, так і власне мовців. Нам все ще повідомляють про перемоги на різних «фронтах» нелегкої державної роботи, забуваючи, що кращим стимулом для єднання нації було би почуття причетності людини до національної справи, а не психологія споживача готових благ.


 


 


 


***


Та було б наївним вимагати від народу і влади постійного підтримування ейфорічно-піднесеного настрою. «Нація, — вважає один із видатних інтелектуалів ХХ століття Дені де Ружмон, — це відображення пристрасті в колективному плані». А що будь-яка пристрасть стремить до загибелі, то Європа після перших бурхливих років національного піднесення (Франція, Італія, Німеччина у XVIII-XIX столітті) виробляла інші, більш спокійні форми для втілення національної гордості. Національні війни, які трималися на ідеї визволення, змінювалися боротьбою інтересів: «Згодом тимчасово заспокоєні національні пристрасті на сорок років поступилися капіталістичним та комерційним зацікавленням».


Чи відбувається щось подібне у нас? Можливо, якщо вважати таким відверту зацікавленість наших лідерів у перерозподілі національних багатств на свою користь. У нас йдеться більше про боротьбу за ласий шматок всередині країни, тимчасом як у Європі йшлося про відстоювання власних комерційних інтересів по відношенню до інших національних держав. Однак, на нашу думку, те, що в Україні до влади йдуть бізнесмени, в цілому можна вважати обнадійливою тенденцією, яка згодом позитивно скажеться на добробуті всього населення. Адже на початку ХХІ століття, особливо у Східній Європі з її досвідом комуністичних експериментів, капіталізацію країни неможливо уявити без соціальної відповідальності капіталу. Тому Україна у певному сенсі розвивається нормально. Ще 2-3 зміни правлячої верхівки, і до влади прийдуть більш національно свідомі і соціально успішні люди, яким не захочеться плисти у розхитаному човні.


Вже сьогодні закладаються умови для майбутніх конструктивних комунікацій. Складний діалог між владою і народом є найбільш вдалим там, де спілкуються професіонали — саме в цій сфері у нас найбільше здобутків, хоч і складнощів чимало. Виявляється, що представникам однієї справи, які знаходяться по різні боки від нормативно-правових документів (одні як творці і охоронці, а інші — як виконавці вимог), важко знаходити спільну мову, хоч інтереси, начебто, однакові — сильна держава, заможний народ. Часом зустрічі у громадських колегіях перетворюються на діалоги сліпого з глухим, але обидві сторони завзято шукають порозуміння. Спостерігати за тим, як люди з однієї країни, вперше вчаться не «домовлятися», а розмовляти, — надзвичайно цікаво.


Ця виборча кампанія ще раз показала, що суспільство йде на крок попереду від власної держави — машини, яка залишилася нам у спадок від тоталітарних часів і була підрихтована у перші роки незалежності. Сьогодні найбільш активним лобістом реформ можна назвати національний бізнес, зокрема малий і середній, якому набридло висіти у влади на гачку несплачених податків без надії на презумпцію невинуватості. Однак «юна українська буржуазія» ще не стала справжньою національною силою, здатною зрушити з місця важку глибу реформ. Одна з причин — роз’єднаність. Бізнесмени об’єднуються у союзи та асоціації задля того, щоби лобіювати свої вузькофахові інтереси, а про більше просто не йдеться. Тимчасом як існують лише кілька справжніх «больових точок», натиснення на які здатне суттєво покращити бізнес-середовище в Україні в цілому. Податкова реформа — одна з них. Рік тому її збиралися запроваджувати мало не з січня 2006-го, а сьогодні всі із сумом розуміють, що і 2008-й рік навряд чи принесе вкрай необхідні зміни. І це при тому, що кожен окремий бізнесмен переконаний, що саме ця реформа дасть країні набагато більше, ніж усі конституційні зміни і вибори разом взяті.


Так чи не слід зайнятися саме нагальними справами? Принаймні визначити їх і об’єднати суспільні зусилля. Якщо протягом року від політиків не вдалося почути жодної об’єднавчої ідеї, то саме два інші сектори суспільства (бізнес і ГО) мають зайнятися її виробленням. На національному рівні. Це справді велика робота, але її вже розпочато в тих перших інституціях громадянського суспільства, які вже діють в Україні — у громадських організаціях, і у ГО бізнесу в тому числі. Провал зі стихійним лобізмом швидкої податкової реформи має показати бізнесу, що для таких значних справ потрібна синергія зусиль, а не поодинокі спалахи ентузіазму чи гніву. Розуміння цього вже є, далі — тільки дії. Бажано, професіональні лобістські, а не радикально-стихійні.


Саме такі питання, гадаємо, є більш актуальними для країни, ніж лотерея парламентських фотелів, про яку ми вимушені слухати кілька місяців. Попри нагнічені пристрасті, ці вибори не є ані останніми, ані епохальними. В політичних іграх Україна великою мірою марнує час, відведений для справжніх реформ. І дуже необхідно, щоби за цими виборами розпочинався шлях у пошуках втраченого часу.


 


Тетяна Денисюк


ВГО «Успішна Україна»

УКР   РУС   ENG
пошук




e-mail:

© 2004-2007 ВГО "Успішна Україна". Усі права на матеріали, що знаходяться на сайті, охороняються у відповідності з законодавством України. У разі будь-якого використання матеріалів сайта, гіперпосилання на www.uspishnaukraina.com.ua є обов'язковим.